<< Главная страница

1. ЗУХВАЛЕ ПОГРАБУВАННЯ У ХРАМI




Як не дивно, першою принесла до прокуратури звiстку про зухвале пограбування в ррусалимському храмi вкрай несподiвана особа. Ця особа поглянула на легiонерiв, якi стояли на чатах при входi, з такою крижаною величчю, що вони мимоволi виструнчились. Це була Клавдiя Прокула, дружина iмперського прокуратора Понтiя Пiлата, юрисдикцiу якого пiдлягала вся Iудея.
Потiм чатовi запевняли, нiби то був чи не сдиний випадок, коли дружина прокуратора з'явилася в службовiй резиденцiу уу чоловiка. Не будемо зараз гадати про це. Як би там не було, але коли з офiцiйним повiдомленням про налiт грабiжникiв (серед бiлого дня!) прибув слiдчий прокуратури Луцiй Галл, то мав честь особисто пересвiдчитись - хтось вже встиг прокуратора непогано поiнформувати. Бiльше вiд того, прокуратор Iудеу мав вiдомостi, якi мiг знати лише безпосереднiй свiдок зухвалого нападу!
Понтiю Пiлатовi було вiдомо: щоразу, коли вiн у справах прибував з iмперськоу Преторiу в Кесарiу до ррусалима, його дружина Клавдiя Прокула нишком навiдувалася в мiсцевий храм. Та прокуратор Iудеу на це не зважав, оскiльки цi уу потасмнi мандри не мали нiчого спiльного зi зрадою вiтчизняним богам.
Храм спокушав багатьох. Пiд його важким дахом купчився чималий осередок мiняйл, лихварiв, ювелiрiв, рiзних людцiв, якi гендлювали дрiбним, але дуже цiнним товаром. Проте своу достатки i прибутки вони старанно приховували вiд римських митникiв. Службовцям податкового вiдомства вхiд до храму було зачинено. ррусалимський храм з ласки Помпея Магна, а потiм трiумвiра Марка Антонiя зберiг свiй давнiй правовий статус i навiть тримав власну варту. I хоч сходи Вежi Антонiя, де мiстився римський гарнiзон, вели прямо на подвiр'я храму, легiонери нiколи не переступали незримий кордон.
У храмi йшла жвава торгiвля з-пiд поли товаром, набагато дорожчим вiд золота. Тихо, ледь чутним шелестом губiв пропонували рiдкiснi аромати й парфуми, а також екзотичнi спецiу для гурманiв, що надають ужi гострий, несподiваний, а тому присмний смак. Тут можна було купити (за скажену цiну, звiсно) не оподаткованi митом амбру, мирро, алое, нард, корицю, перець та багато чого iншого, що прибувало з далеких краун в мiнiатюрних слоуках, якi легко було сховати й в долонi.
Ота екзотика й вабила Клавдiю Прокулу: пахощi - надто велика спокуса для будь-якоу жiнки, а надто - заможноу.
Але прокураторовi було також вiдомо, що в храмових закапелках можна придбати й цикуту або мандрагору. I щоразу, коли виникала завжди мерзотна справа про отрусння, перед зором Понтiя Пiлата спливало похмуре громаддя злочинного ррусалимського храму.
Кодло гадюче!
I це кодло покривас полами свосу сутани першосвятенник храму Кайафа. Зрозумiло, не за словесну дяку дивовижному сврейському боговi...
Але як це довести, коли не масш права на розслiдування? А балачки - не факт. I чутки - не доказ. А далекий Рим щороку вимагас тверду суму. Доводиться нещадно обдирати бiдакiв, коли храмовi павуки-кровососи жирiють.
- Моя люба, ти i раптом тут? - здивовано звiв брови Пiлат, коли нараз розчахнулися дверi до його службового покою i впурхнула Клавдiя Прокула.
Вiн навiть дещо розгубився.
- Я була у храмi, - коротко мовила вона.
- То й що? - ще бiльше здивувався прокуратор цьому несподiваному освiдченню.
Однак збагнув: сталося щось надзвичайне, коли вже завжди стримана й опанована мотрона прийшла до нього не як до свого чоловiка, а як до прокуратора Iудеу.
- Сiдай, будь ласка, - запросив вiн. - Правда, лави тут не дуже зручнi...
- Нiчого - не удома, - урвала вона.
Тодi вiн запитав навпростець:
- Що трапилося?
- Якась злодiйська зграя вчинила напад i пограбувала храмових мiняйл! - одним духом виклала вона.
- Ти сама бачила? - сухо запитав Пiлат.
- Я була у храмi! - знову пiдкреслила Клавдiя Прокула з чисто римською гiднiстю.
- Що ж, розповiдай - я слухаю.
Оповiдь уу була короткою.
Спочатку нiчого не вiщувало, що готусться напад. Людей на галереях, де розташованi крамнички, було доволi, але нiхто не привертав до себе уваги. Усе почалося зi сварки. Якийсь молодик, що прийшов мiняти драхми на дiнари, засперечався з мiняйлом, буцiм той дас йому монети з обрiзаним обiдком. А мiняйло тому молодиковi з погрозою:
"Лiпше помовч - я знаю тебе!"
"Можливо, - каже молодик. - Але я, хоч i не знаю тебе, можу з певнiстю сказати: ти - злодiй i шахрай!"
"Варта!" - одразу загорлав мiняйло.
Ось тут i почалося.
Молодик вмить перекинув на шахрая стiл i вхопив шкiрянi торбини з грiшми. В кожну руку - по торбинi. Це стало наче сигналом. Кiлька мiцноу будови чоловiкiв, що досi поводили себе сумирно, нараз повитягали кинджали i кинулися до iнших мiняйл - з найповажнiших. На кам'янiй пiдлозi застрибали золотi монети. Люди жадiбно кинулися ух пiдбирати. А вже тупотiла храмова варта. Грабiжники зникли. А в прохiд, яким бiгла варта, полетiли лави i столи. Зчинилася бiйка.
- Усе сталося так швидко, - завершила оповiдь Клавдiя Прокула, - що я й незчулася, куди i як зникла моя власна торбинка...
Вона безжурно засмiялася.
- Це було дуже цiкаво!
- Чи запам'ятала того, хто розпочав бучу?
- Мiняйла? Та його всi там знають...
- Я питаю про молодика.
- Звичайно, запам'ятала. Адже вiн стояв у кiлькох кроках вiд мене.
- Який вiн iз себе?
Клавдiя Прокула замислилася.
- Малий на зрiст, - нарештi почала вона.
- Нижчий чи вищий за тебе?
- Нижчий, буде менi пiд вухо.
- I це все?
- Чому ж? У нього гарне, лискуче волосся - спадас м'якими хвилями на плечi.
- Якого кольору?
- Темного.
- А точнiше?
- Якогось такого брунатного... А очi у нього карi, як в усiх тутешнiх. Нiс довгий i гачкуватий...
- ...як у всiх тутешнiх! - засмiявся Понтiй Пiлат, прокуратор.
- Ти не хочеш мене слухати? - спокiйно запитала Клавдiя Прокула.
- Хочу, моя люба! Але чи примiтила ти в ньому хоч щось таке, що було б не "як у всiх тутешнiх"?
- Що ти масш на увазi?
- "Шрам, родимка, плямка, якесь калiцтво...
- Зрозумiло. Нiчого такого я не помiтила - обличчя у нього чисте. Смагляве. Калiцтва теж не зауважила. От хiба його руки...
- А що - руки?
- Вони у нього тонкi й тендiтнi, як у жiнки. З довгими пальцями...
- Славно! - сказав прокуратор. - Це вже щось...



2. ВЕСЕЛИЙ ГЕРМАН ЧУХАр ПОТИЛИЦЮ

Ось чому, коли Луцiй Галл прийшов доповiдати про подiу у храмi, прокуратор Понтiй Пiлат його просто-таки ошелешив.
- То що, Луцiю, - весело мовив вiн, - будемо шукати людину, яка на зрiст - менi по плече? Волосся у того чоловiка брунатне, хвилясте. Очi карi. Нiс гачкуватий. Руки тонкi, з довгими пальцями.
- Звiдки ви знасте, патроне?
- Та с в мене один особистий iнформатор. Дуже надiйний!
- А! - нараз прозрiв Луцiй Галл. - Ми з'ясували: у храмi була й ваша дружина Клавдiя Прокула. Я з нею щойно вiтався на входi.
- Ой, любий Луцiю, вiд тебе нiчого не приховати! Ти справжня нишпорка... Але хто ж цей низенький, хвилястий, гачкуватий i так далi?
- Нам вiн добре вiдомий. Iм'я - Iсус Назарей. Я прихопив його справу. Про всяк випадок...
- Справу? Не чув про таку!
- ту заведено ще кiлька рокiв тому, в часи прокуратора Квiрiнiя.
- З якоу причини?
- Були пограбованi мiняйли у храмi.
- Отакоу! Це вже цiкаво. Дуже цiкаво...
- Ось словесний портрет заводiя.
Луцiй Галл вийняв з теки i простягнув прокураторовi цупкий папiр, розрахований на тривале зберiгання. Понтiй Пiлат швидко перебiг його очима:
"Чоловiк цей малий на зрiст, тому тримасться дуже рiвно, щоб здаватися вищим, 3 тiсю ж метою носить взуття на високих пiдборах (з дерева, пiд час ходи стукотить). Обличчя овальне, кароокий. Нiс довгий, тонкий, гачкуватий. Волосся кольору стиглого горiха спадас рiвно на вуха, нижче - кучерявиться. Борода рiденька, охайно стрижена. Одягасться ошатно. У натовпi - непримiтний. Нiколи не смiсться, бо мас пошкодженi зуби. Характеру пошкоджень зубiв не з'ясовано".
- Так! - задоволене мовив Пiлат. - А от руки - проминули.
- Нiчого - впишемо, - запевнив Луцiй Галл.
- То що ж сталося в часи прокуратора Квiрiнiя? Тiльки коротко, Луцiю, саму суть.
- Власне, оповiдати нема про що. Про факт пограбування с тiльки загальне повiдомлення iнформаторiв. Будь-якi доказовi уточнення у справi вiдсутнi. Вони й не iснували.
- Чому?
- Бо самi потерпiлi факт пограбування рiшуче заперечили. Визнали тiльки, що, мовляв, мало мiсце незначне гультяйство купки невiдомих бешкетникiв. Рiч у тiм, що цi "потерпiлi" самi страшилися потрапити пiд слiдство та чиннiсть карного кодексу за навмисне й злiсне порушення закону про податки.
- А свiдки?
- Якi свiдки? Тi свiдки "нiчого не бачили i нiчого не чули". Довелося справу припинити, оскiльки виходило, що й нiякого злочину не було!
- Цiкаво, - промимрив Пiлат слiвце, що наче прилипло до вуст. - Дуже цiкаво...
Луцiй Галл обережно мовив:
- Гадаю, цього разу буде не лiпше.
- Тобто ти вважасш, що скарг вiд потерпiлих не надiйде?
- Атож! - похмуро вiдповiв слiдчий. - I ми припинимо справу за браком доказiв i свiдчень.
- А якщо ми схопимо Назарея?
- Це теж нiчого не дасть.
- Чому, Луцiю? Поясни менi.
- Чи можна уявити грабiжника, який би прагнув покарання? Отже, Назарей свою провину заперечуватиме. Вiн не дурний i знас, що мiняйли про пограбування й словом не прохопляться. Чим же ми його притиснемо?
Логiчнi мiркування слiдчого почали дратувати Пiлата. Не тому, щоб вони лунали непереконливо, нi. А тому, що пiдкреслювали його власне безсилля, хоч вiн уособлював в собi на цiй землi iмперську владу. Страждав престиж iмперiу, а разом з ним i його староримська пиха.
Докучало, що й Луцiй Галл позирас на нього спiвчутливо, нiби здогадусться, якi почуття нуртують всевладного прокуратора Iудеу. Та хiба для того вiн прибув сюди з Риму, щоб вiдчути принизливу немiч перед якоюсь там жалюгiдною зграсю храмових гендлярiв? Е, нi, цього не можна собi дозволити, iнакше навiть у власних очах не заслугусш нiчого iншого, окрiм зневаги.
Випадок дав йому ключ до всiсу справи з податками. Як тим ключем скористатися, залежить виключно вiд нього самого. Вiн не може й надалi лишати безкарними знахабнiлих злочинцiв, якi глумливо порушують iмперськi податковi закони буквально пiд носом легiонерiв з Вежi Антонiя. Нi, цього разу вiн, прокуратор Понтiй Пiлат, мусить будь-що до них дiстатися.
- Будемо дiяти! - рiшуче ляснув вiн долонею по мармуровому столу.
Слiдчий Луцiй Галл споважнiв.
- Нам багато не треба, - вiв далi прокуратор. - Нам потрiбна зачiпка, причiпка, гачок, щоб пiдловити храмову рибину. Припустимо, Iсус вiдкараскасться вiд звинувачення в пограбуваннi. То й що? Скажу бiльше: без позову потерпiлих ми й не будемо звинувачувати його в цьому. Нема позову - нема злочину!
Луцiй Галл схвально хитнув головою.
- Але хiба ми не можемо притягти його до вiдповiдальностi за бешкетування в громадському i до того ж "святому" мiсцi? Адже точно зафiксовано i засвiдчено, що саме вiн спричинився до "сутички в храмi" - назвемо цю подiю так. Тобi зрозумiлий хiд моух думок, Луцiю?
- Ще б пак, патроне! Щоб вiдвести вiд себе звинувачення, вiн буде змушений звинувачувати храмових павукiв. Мовляв, це вони його спровокували своум шахраюванням.
- Правильно, Лупiю! Клубочок i почне розкручуватись. А ми ниточку потягнем легесенько, нiжно, не смикаючи, щоб, бува, не обiрвалася... Клянуся Юпiтером, цього разу ми не вiдступимо!
- А! - одразу пожвавiшав Луцiй Галл. - Чи не час покликати Веселого Германа?
- Хiба вiн тут?
- Так, у передпокоу. Я прихопив його з собою. Про всяк випадок...
- Ну й хитрун ти, Луцiю! Виходить, ти вiд початку сам сподiвався, що ми почнемо розшук?
- Та я вже трохи знаю вашу вперту вдачу, патроне. Окрiм того, розшук нiколи не зашкодить - щось та з'ясовусться.
- Тодi клич Веселого Германа!
Цей рудоволосий гiгант з добродушним обличчям походив звiдкiлясь з прирейнських лiсiв пiвнiчного понизов'я. Ще малюком вiн потрапив у полон до римських легiонерiв. Мiцноу будови хлопчика купив для себе тодiшнiй головнокомандувач восьми рейнських легiонiв Юлiй Друз Германiк. Коли принцепс Тiберiй Клавдiй Нерон, що прийняв титул Цезаря та Августа, прийшов до влади, вiн призначив переможного полководця своум "другим я" на неспокiйному Сходi.
Ось тут i виявилися вперше таланти Веселого Германа, хоч це й було пов'язано з трагiчною подiсю. Захворiв улюбленець вiйська Германiк. Лiкарям неважко було встановити: отрута. Молодому полководцевi лишалося жити лiченi днi., I тодi п'ятнадцятирiчний раб винюхав, хто вчинив злочин.. Iз мiзерних заздрощiв славного Германiка пiдло отруули тодiшнiй проконсул Сiрiу Гней Кальпурнiй Шзон та його дружина Планцiна. У нагороду Германiк дав хлоцевi вiльну i ощасливив своум вкороченим iм'ям.
За наказом принцепса Тiберiя отруйника Пiзона заморили голодом. Планцiну спiткало милосерднiше покарання - уй дозволили покiнчити самогубством. Спосiб - за власним вибором. Хоч би й за допомогою цикути або мандрагори...
Додатком "Веселий" Германа нагородили його "клiснти": вiн з кожним умiв балакати без злоби, жваво, мало не з приязню, хоч нiколи не переступав службових преписiв.
За вiком вiн ще був дуже молодий - лише дватри роки тому розмiняв третiй десяток. Слiдчий Луцiй Галл служив у прокуратурi давно, пошукувач Веселий Герман - з недавнього часу. Але вони аж на подив пасували один до одного.
- Ось i я! - мовив Веселий Герман, входячи з широкою усмiшкою до покою прокуратора. - Довгенько довелося чекати вашого виклику, Луцiю. Чи не марно? - казав нiби до слiдчого, а сам позирав хитрим синiм оком на прокуратора.
- Справу вирiшено позитивно, - повiдомив Луцiй Галл. - Ось за цими прикметами знайди людину. Iм'я - Iсус Назарей.
Веселий Герман уважно прочитав опис.
- Ну й дiла! - вiн за звичкою, яка водиться у варварiв, полiз п'ятiрнею чухати свою руду потилицю. - За цими прикметами, Луцiю, можна схопити половину населення ррусалиму. Друга половина - жiнки...
- А зуби? - нагадав Луцiй Галл.
- Люди - не конi, щоб ум у роти зазирати.
- Масш сумнiв, що упорасшся? - подав нарештi голос i Понтiй Пiлат.
Веселий Герман вмить розвернувся до нього.
- Та що ви, патроне! Якi можуть бути сумнiви? Раз с наказ, буде й дiло! Накази для того й iснують, щоб люди по них творили чудеса.
Понтiй Пiлат не втримався вiд посмiшки.
- Однак доведеться добряче понишпорити, - заклопотано додав Веселий Герман. - Сьогоднi звечора я пiду по шинках - там люди про всяке гомонять.
- У нього руки, як у жiнки, - сказав Пiлат.



3. СВIДЧЕННЯ МАРIт З МАГДАЛИ

Нiчний вилов Веселого Германа виявився для Луцiя Галла вкрай несподiваним. Чого не чекав, того не чекав, - нiкуди правди дiти! Проте слiдчий давно переконався, що його молодий спритний пошукувач, хоч i йде подекуди незвiданими у дотеперiшнiй практицi шляхами, незмiнно й неухильно пiдпорядковус своу дiу чiтко окресленiй метi. Та коли цього ранку Луцiй Галл побачив юне, бездоганне, гнучке, тендiтне, буйновласе створiння з очима великими, наче свiтильники, вiн дещо отетерiв. Всенький вид юнки, яку привiв Веселий Герман, свiдчив про скромнiсть, цнотливiсть, неторкану чистоту i наувну незвiданiсть у любощах, що так зворушують, але водночас й магiчно ваблять чоловiкiв.
"У неу мусить бути чарiвний голосочок", - сентиментально помислив вiн i не помилився.
Але те, що вона промовляла своум напрочуд мелодiйним голосочком iстинноу сирени, вразило слiдчого не менш, анiж уу рiдкiсна, казкова, приголомшлива краса. Форма i змiст цiсу вишуканоу амфори насолод здавалися несумiсними. А може, навпаки? Хiба когось спокусить потвора?
- Хто ти? - було перше, що вiн запитав.
- Мене звуть Марiя, - скромно вiдповiла i пiд його пильним, суворим поглядом густо, сором'язливо зашарiлася. - А ще кличуть Магдалиною...
- Заспокойся, дiвчинко, - статечно мовив Луцiй Галл з iнтонацiями батькiвськоу поблажливостi. - Що ти опинилася тут, мабуть, якесь прикре непорозумiння.
Веселий Герман зареготав.
Слiдчий незадоволено спохмурнiв.
- Чи не скажеш сама, як ти тут опинилася? - м'яко запитав вiн.
- Ха! Ваш рудий приятель умовив пiти з ним, - звабливим голосом сирени вiдповiла вона. - Я гадала, вiн хоче завоювати мос серцева вiн полонив мене усю! Та чи вiдшкодус менi збитки за марно втрачену нiч? Адже я сподiвалася роздiлити з ним лiжко, а не ламати собi кiстки на тюремному тапчанi...
Луцiй Галл спочатку було й не второпав, про що йдеться. А коли збагнув, то побуряковiв, наче зварений живцем рак. Чари розтанули! Вiн уже не бачив чарiвного створiння, а лише мiшок з кiстками, який неухильно руйнуватиме час. Шкода, що вона ще не замислюсться над цим. Мине зовсiм небагато рокiв, i хто з пиякiв, з котрими вона переспала, згадас про неу? А Веселий Герман аж квiтнув, насолоджуючись природним комiзмом цiсу сцени, гiдноу пера безжального дотепника Менандра.
- Дозвольте менi поспитати уу, - нарештi запропонував вiн. - Це прискорить справу.
Луцiй Галл тiльки мовчки хитнув головою на згоду.
- Спочатку - деякi бiографiчнi вiдомостi, - почав неприступний для згубних жiночих чар Веселий Герман. - Життспис нашоу Марiу дуже простенький. Чотирнадцяти рокiв уу ще дiвчам вiддали за старого Паппуса, сенатора з оточення тетрарха Iрода Антипи. А вже за рiк вона втекла до вiдомого розпусника Елiу Ламiя.
- Того самого? - запитав слiдчий.
- Так, обранець уу серця - той Елiй Ламiй, якого принцепс Тiберiй покарав висланням за розпусту, нечувану навiть у розбещеному Римi. Та от бiда: розпусник Ламiй спасував перед уу невситимiстю i сам вiд неу утiк. Про наступного уу коханця можна сказати тiльки у множинi - це була манiпула, що стояла гарнiзоном пiд Магдалою. Коли легiонерiв перевели на постiй в iнше мiсце, вона перейшла на обслугу цивiльного населення. Оскiльки встановити уу коханця було неможливо, уу почали вважати подружкою всiх чоловiкiв Магдали. Звiдси походить друге уу iм'я - Магдалина.
Луцiй Галл з неприхованим жалем поглянув на Марiю Магдалину - рiдкiсну квiтку природи, що сама себе занапастила на гнойовиську, - i похмуро запитав:
- Усе це дуже повчально, та чи мас стосунок до нашоу справи?
- Мас! - запевнив його Веселий Герман. - Чи знасте ви, за ким вона подалася з Магдали i волочиться по всiх усюдах?
- Кажи!
- Iсус Назарей.
- А! - сказав Луцiй Галл. - Починай допит.
Веселий Герман повернувся до Марiу, дружньо всмiхаючись:
- Ти давно в ррусалимi?
- Мабуть, уже з тиждень...
- А точнiше?
- Не рахувала...
- Де перебувала до того?
- У Вiфанiу, у брата.
- Хто твiй брат?
- Бiдак, як усi.
- Я питаю, як його звати.
- Лазар.
- Лазар? Чи не про твого брата, бува, по всiх шинках гомонять, нiби вiн вмер i воскрес?
Жiнка завагалася:
- А що йому за це буде?
- За те, що воскрес? Нiчого. Мабуть, житиме, як i жив. Але мене цiкавить, як це покiйник примудрився живiсiньким пiднятися з труни?
- А при чому тут я? - вперше обурилася чарiвна повiя. - Хiба я вигадую податки?
- До чого тут податки?
- Аякже! Ще не прохолонуть слiди римських митарiв, як уже сунуть по десятину бiрючi Кайафи. Бiдаковi хоч живцем у труну лягай! От Лазар i влiз до труни...
Веселий Герман зареготав:
- Ну й утяв! I що ж, бiрючi повiрили?
- Та повiрили... Але вони описали геть усе майно на покриття десятини i витрат на похорон. Ледве Лазаря живцем у землю не закопали. Довелося бiдолаху хутко воскрешати. Ну, ожив Лазар, а всi кажуть: чудо! Та хай... Одним чудом бiльше, одним менше - не важить... Тим паче, римському цезаревi Лазар сплатив податок до останнього сестерцiя! Вiддав третину вiд достатку, як i належить по закону! А на виплат церковноу десятини цезар наказiв не давав...
- Хiба я питав тебе про закони та накази цезаря?
- А про що ж?
- Про смерть та воскресiння твого братика!
- Я й розповiла...
- Не все, голубонько, не все. Хто ж у вас був чудодiсм?
- А навiщо вам?
- Тут питаю я! Чи за тюремним тапчаном скучила? Вiдповiдай: хто вигадав усю цю комедiю?
- Ну, вiн...
- Хто це - вiн?
- Ну, Iсус...
- Iсусiв, гадаю, у тебе було чимало. Який же з них?
- Ну, Iсус Назарей...
- Негаразд, Марiс, негаразд.
- Справдi вiн...
- Я кажу про те, що з тебе доводиться тягти кожне слово лещатами, мов цвяхи з труни твого братика. Кажи одразу: чудо в храмi теж вигадка твого Iсуса?
- Яке ще чудо?
- Що сталося вчора: у храмових мiняйл чудодiйно зникли торбини з грiшми. I дехто з чудотворцiв цьому дуже активно посприяв.
- Я там не була!
- Менi це вiдомо. Але в храмi разом з Iсусом вештався покiйничок Лазар. Невже цей сумнiвний труп i несумнiвний спритняк теж подався в чудодiу?
- Чого ви зрештою хочете вiд мене?! /
- Вiдповiдi на запитання: де вiн зараз?
- Хто? Мiй брат Лазар?
- Твiй коханець Назарей! Покiйники - удаванi вони чи нi - нас не цiкавлять.
- Мабуть, десь ховасться...
- А де ховасться, ти не знасш, так? -
- Якби знала, то побiгла б до нього з криком: "Тiкай якнайшвидше i якнайдалi!"
- Чого б це раптом?
- Бо нiхто не знас, що його розшукують римляни. I я теж не знала... А на тюхтiув з храмовоу варти тут не зважають...
- Тобто ти хочеш сказати, що вiн ховасться десь поблизу?
- Я цього не казала!
- Але такий висновок випливас з твоух слiв.
- Ти злий i пiдступний!
- Облишмо балачки про мене. Скажи-но лiпше...
Стрiмкий, динамiчний допит тривав. Луцiй Галл з насолодою гурмана смакував, як спритно, на виважених логiчних ритмах веде розмову Веселий Герман. Добра школа!
Марiя Магдалина й незчулася, як виказала брата Лазаря. Вона навiть не зауважила, що засвiдчила його участь в нападi на мiняйл. Адже Веселий Герман ловив навмання...
Тепер с суттсва зачiпка!
Цiсу митi його осяяла iдея: якщо розумно скористатися цiсю надто обдарованою Венерою повiсю, Iсуса Назарея можна буде схопити в найкоротший строк. Можливо, ще сьогоднi увечерi. Iдея так захопила Луцiя Галла, що вiн забув настанову прокуратора: тягти ниточку з клубочка легенько, нiжно, не смикаючи. I з тiсу митi, коли вiн нитку смикнув, подiу ринули стрiмголов, ламаючи намiри, задуми й сподiвання.
- А! - пiдняв Луцiй Галл великий палець, жест надто вiдомий на побойвиськах гладiаторiв.
Веселий Герман урвав мову, випускаючи Марiю з тенет оманливих слiв.
Мову забрав слiдчий.
- Марiс, - запитав вiн поблажливо, - просвiти мене старого, чим тебе принадив Iсус? Я бачив його - маленький, непримiтний чоловiчок, сварливий, нiколи й не посмiхнеться. То чим вiн тебе узяв, таку гарну?
- Розумом, - впевнено вiдповiла вона.
- А не грiшми? - лукаво примружився Луцiй.
- Грiшми беруть iншi, кому розуму не треба...
- I багато ти заробила?
- Стане на масток.
- От мене й дивус, чому ти мовчиш про того скнару, що зазiхас на твоу заробленi грошенята?
- Ви про Iуду?
- Авжеж, про нього.
Луцiй Галл трiумфував: ця жiнка вдруге впiймалася на гачок, закинутий навмання!
Веселий Герман схвально усмiхнувся.
Вони обидва вмiли цiнувати вправнiсть в розмовах пiд час допитiв.
- Не лiзе до тебе в залицяльники?
- Це з його пикою?
- А що, не гарна?
- Вузька, наче сокира ката! Подвiйноу довжини нiс, до якого притуленi крихiтнi, мов у тхора, оченята, i вуха сторчаком - ото й буде Iуда. Усе обличчя - з одного носа сокирою...
- Звiдки вiн родом?
- Iз Карiота, тiльки не знаю, з якого саме - в Iудеу чи в Моавi. Одак скажiть i ви менi: чому ви все розпитусте й розпитусте? Може, хтось у чомусь i завинив... Але яка моя провина?
- Нiякоу, - знизав плечима Луцiй Галл.
- Чого ж ви мене тримасте?
- Хiба? Я вважав, просто ведемо присмну розмову з чарiвною жiнкою.
- То я вiльна?
- Авжеж!
- Ну, тодi я пiшла, - ще не зовсiм вiрячи, Марiя Магдалина пiдвелася.
- До наступноу зустрiчi!
- Хай уу лiпше не буде...
- Германе, дай наказ чатовим, щоб випустили на волю.
- Слухаюсь, патроне!
Луцiй Галл дивився услiд, милуючись уу викличною, хтиво-хвилястою ходою.
"А! - мовив сам до себе. - Така пiднiме з труни покiйника без усякого втручання чудодiя!"
Вiн був вельми задоволений собою.



далее: 4. ОДИН ТОВАР ПРОДАНО ДВIЧI >>
назад: ЮрIй ЯчейкIн. СлIдство веде прокуратор <<

ЮрIй ЯчейкIн. СлIдство веде прокуратор
   1. ЗУХВАЛЕ ПОГРАБУВАННЯ У ХРАМI
   4. ОДИН ТОВАР ПРОДАНО ДВIЧI
   5. КУБЛО ГАДЮЧЕ
   6. АННАН, ТЕСТЬ КАЙАФИ
   7. САМОГУБЦЯ З ЛОПАТОЮ


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация